Це продовження моєї розповіді про літню відпустку.

Нагадаю, що відпустка в мене спочатку скоротилася (на 6-ть днів), а потім зіпсувался (захворів). Тому за 5-ть днів до від’їзду (коли кашель трохи попустив, а температури вже не було) в мене з’явилося шило в задниці і я почав говорити про похід на Тарханкут. На відміну від першої “геніальної” ідеї, цю зразу забакланили… По перше Юрка і Олена вже поїхали, а для походу треба мінімум 3-роє (раптом щось станеться), по друге я ще не дуже то й оклигав. Нарешті ми знайшли компроміс – з нами піде Данин дядько Сергій (на фотках правда його не буде, але це окрема історія). На тому й порішили.
4-го серпня ми прокинулись о 5-й ранку, взяли рюкзаки, намет, пару карематів, ковдру і пішли на автостанцію. Маршрут мав бути приблизно такий: автобусом їдемо НовоОзерне->Вєсьоловка->Чорноморське->Олєньовка, потім пішки на Джангул, ставимо намет, ночуємо і наступного дня йдемо на Атлєш. На все про все 2-ва дні.

До Вєсьоловки ми доїхали нормально (там 15-ть хвилин всього їхати), а далі весь маршрут похєрився, бо ми спинили і сіли не в той автобус :). Ні, ну він їхав до Чорноморського. Але перед тим об’їжджав всі навколишні села… Через 1,5 години ми вийли в Медведєво, це десь за 1-н км від НовоОзерного, правда по другу сторону затоки. Глянули, що через годину буде йти прямий автобус до Олєньовки і почали міняти маршрут. Сергій спочатку подав ідею вийти в Окуньовці і звідти вже йти на Атлєш, а потім на Олєньовку. А можна було вийти трохи далі, в Мар’їно, і топати звідти (десь на 10-км менше йти). Ми з Даною голосували за другий варіант, Сергій за перший. В результаті ми трохи посварилися і мене вибрали Караван-башою – тобто мене всі слухаються, а я за несу відповідальність за всіх хто мене слухається.

Значить вийшли ми в Мар’їно. А кругом ніфіга нема – тільки степ і море :). По правді я трохи не так собі це уявляв. Думав тут як на ЮБК буде – з одного боку зелене, а з другого синє…

Ці коні це візитна картка села 🙂

Самотнє дерево

Назад час не відмотаєш – “Поезд ушёл”. І ми пішли в сторону моря. Вийшли на дуже класний пляж з мілкою галькою – людей нема, вода кришталево чиста! Краса! Такого я давно не бачив :). Трохи покупалися, трохи подуріли і пішли далі. Спочатку дуже напрягали балки – обходити їх довго, а йти напряму ризиковано. Але скоро вони закінчилися і ми вийшли на перший обжитий пляж (на фото нижче). Де знову ж таки скупалися.

Мама, мама! Дивись, там нудисти!

Тарханкут - вигляд збоку

Далі ми йшли. Йшли довго… В перший день пройшли близько 15-ти км (заміряв на Google Maps). Періодично купалися в морі (там де були спуски до води). Деколи проходили повз невеликі кемпінги. Одного разу пройшли повз якийсь військовий об’єкт, де з нами поділились запасом питної води. Нічого особливо цікавого не відбувалося, то ж я просто викладу пару фоток:

Моя кохана русалка 🙂

Баклан

Я в основному фоткав, а не позував

За перший день ми майже дійшли до Атлєша. Мої ноги дякували мені, що ми не злізли з автобуса в Окунєвці :). Зупинилися біля невеличкого кемпінгу, поряд з яким є колодязь з прісною водою. Я правда ту воду не пив, пішов купив в татар пляшку мінералки. Ці кочуючі торгові точки почали зустрічатися на підході до Атлєшу. Ми кілька разів купляли в них більш-менш холодну мінералку (виходить дарма з собою 8-м літрів сунули), пиріжки з яблуками і вино. Вино доречі не допили. Якесь воно не таке… Пригадую, що хтось розказував про випадки отруєння цим самопальним вином. По перше вони тримають його в пластикових пляшках, що погано впливає на смак. По друге ти можеш спробувати одне вино, а продадуть тобі зовсім інше (хіба що купувати ту пляшку з якої куштував). З місцем нам пощастило, там були дрова і невеликий мангал – залишились від попередніх туристів. То ж ми розбили намет, покупалися, повечеряли і лягли спати. І тільки но задрімали як під самий намет, на двох автомобілях, під’їхала збірна команда туристів з Херсона. В принципі ми не мали нічого проти, все одно вранці йдемо далі. Але коли вони розклали стіл і почали чаркуватися, то я вийшов і ввічливо попросив їх або лягати спати, або перенести бенкет поближче до пляжу. Вони трохи побурчали, але хвилин через 10-ть вже було тихо. На крайній випадок в нас був балончик терену. Але краще мати собою газовий пістолет, або хоча б потужний пневмат – в дорозі різні люди зустрічаються…

Наступного дня ми прокинулися спозаранку. Запам’яталося, що зовні намет був геть мокрий від роси. Так і скрутили його – не було часу чекати, поки просохне. Десь через годину Сергій сказав, це вже Атлєш – ми його трохи не минули. В принципі там немає нічого такого особливого крім “Чаші Кохання”. Але всіх туристів чомусь везуть саме на Атлєш. Ще десь в цьому районі знімали “Пірати XXI століття”, “Людина амфібія” і ще кілька гарних радянських фільмів, назви яких я, нажаль, не запам’ятав.

До “Чаші Кохання” (або озера “Блюдце”) ми спустилися десь в 6.30 ранку. В цьому плані нам пощастило, так як людей крім нас не було абсолютно (мене лякали, що там вдень яблуку немає де впасти), натомість було багато сміття…

Це і є відома "Чаша Кохання"

Глибина чаші десь 3-ри, 4-ри метри

Трохи вже змучилися

До дна Чаші я так і не допірнув (та особливо і не старався). Бачив тільки чиюсь туфлю на дні і вхід в тунель, який з’єднує чашу з морем (Сергій по ньому проплив один раз, я не ризикнув). На Атлєші ми були десь години 2-ві. Потім рушили далі. В принципі ми з Даною вже побачили все, що хотіли . Тому тупо намотували кілометри по ґрунтовій дорозі. Сергій же всю дорогу йшов берегом – йому так було цікавіше. Десь в 11-ть ми підійшли до мису Тарханкут (там маяк стоїть), трохи відпочили, скупалися і пішли в Олєнєвку. Там трохи повтикали на пляжі і поїхали додому. За неповні два дні ми пройли десь від 25-ти до 27-ми кілометрів (знову ж таки заміряв на Google Maps).

Пляж неподалік від маяка

На цьому я завершую “цикл” розповідей про мою літню відпустку. Дякую за увагу ;)!